Ви тут: Головна Структура Інші підрозділи НДЛ грінченкознавства Діяльність Наукові заходи НДЛ Любов і повинності Бориса Грінченка

Любов і повинності Бориса Грінченка

Антоніна Мовчун, канд. пед. наук

Любов і повинності Бориса Грінченка

9 грудня 2013 року минає 150 років з дня народження Бориса Грінченка. Він мав короткий шевченківський – 47-річний вік. Був сином своєї епохи – жив і творив у найтрагічніші часи нашої культури – валуєвсько-емських заборон всього українського. Заборонялося не тільки писати книжки, а й перекладати їх українською мовою. Із творів викидалися слова воля, Україна, козак, Запорізька Січ.

П. Куліш вважав, що нащадки «дивуватимуться, як в такій темряві митці працювали й при такому темрявому світі писали». У цю епоху найтемнішої реакції Б.Грінченко проголосив свою любов: «Україна. У цьому слові для мене все», і з цією любов’ю жив і творив. Задля України взяв на себе повинності служити всіма справами громадським інтересам рідного краю. «Людиною повинності» назвав Б.Грінченка С.Єфремов. І сам письменник проголосив:

Повинність я над все ушанував,

Віддав себе я праці без вагання,

Я йшов туди, де розум посилав.

Б.Грінченко був не просто працьовитий трудівник, він був «лютий на роботу»: не перебирав у праці, не мав малих справ – все, що стосувалося України, набувало для нього великої ваги.

Син Слобожанщини (народився на хуторі Вільховий Яр під Харковом у змосковленій панській родині), письменник ще в дитинстві відчув, як зневажають народ і його мову. Адже і в родині батько заборонив дітям розмовляти українською мовою, а мати-росіянка і зовсім її не знала.

У зневажений і дивовижно прекрасний світ українського слова Бориса привів Шевченків «Кобзар». Ще учнем Харківської реальної школи 14-річний хлопець знайшов його у батька на горищі серед старих книг, і з того часу Т. Шевченко став для Б.Грінченка Пророком, а «Кобзар» – його Євангелією.

Феноменом Б. Грінченка було ще й те, що вершин світової культури він здобув самоосвітою. За розповсюдження заборонених книг М. Драгоманова, М.Подолинського його, 15-річного учня, вкинули у в’язницю. Хлопчикові слід було тільки зізнатися, у кого взяв книги. Але він проявив затятість на допитах. Півторамісячне ув’язнення підірвало здоров’я Бориса, його виключили з училища і заборонили продовжувати освіту.

Тож у життя вступав 17-річний юнак із 5-ма класами реального училища, а пішов у вічність 47-річний письменник, педагог і громадський діяч, лексикограф – автор вікопомної праці «Словарь української мови» – учений, якому Російська академія наук доручала виконати такі завдання, як професорам і академікам, а за їх виконання недипломованому Б. Грінченкові присудила премію імені М.Костомарова за 4-томний Словник української мови і золоту медаль за рецензію книги Г. Малинки про фольклор. Щоб вийти на ці вершини науки, потрібна була надлюдська сила, сполучена з непереможною жадобою до знання, залізна воля, надзвичайно міцна вдача та неабияка талановитість. Саме таким і був Б.Грінченко.

18-річний Борис склав екстерном іспити на звання учителя, і десять років він працює спочатку в земських школах Харківщини, потім – в школі Х.Алчевської на Луганщині. Його педагогічні ідеї заклали підвалини української педагогіки. Вони залишаються актуальними й донині, їх головний постулат виражається в навчанні дитини рідною мовою. В учительській праці – любов і повинність Б.Грінченка: він формував національну гідність дітей. Марія Загірня, дружина Бориса Грінченка, теж вчителька і письменниця, згадує, що його учні «знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх твори, знали про тяжке, безправне становище України».

Для навчання дітей не було українських книг, і учитель Б. Грінченко сам великими друкованими літерами упорядковував для них рукописні збірки. Він складає підручники «Українська граматка» і «Рідне слово», за якими навчав і власну доньку, і своїх учнів, а в 20-30 рр. ХХ ст. за ними навчалися в Україні всі діти. Для дорослих вчитель Грінченко проводить вечірні читання, досліджує, як селяни сприймають книгу, і приймається видавати книги для народного читання.

Розуміючи, що «ми в просвітніх справах позад усіх європейських народів, і в нас справа просвіти є разом і справою національного відродження» («Перед широким світом»), Б.Грінченко віддав себе книговидавничій справі.

З 1894 року в Чернігові, працюючи службовцем земства, письменник організовує єдине на той час в Російській імперії видавництво (на кошти мецената І. Череватенка) дешевих українських книжок для народу.

Цими виданнями він намагається розвіяти темряву неосвіченості не тільки культурної, а й побутової. У видавництві Б. Грінченка побачили світ 47 книжок майже 200-тисячним накладом. Він організував авторів, які розробляли твори з історії України, розповідали про життя народів світу, про відомих людей, про природу та географію, про те, як вести господарство, як уникнути хвороб та як лікуватися та ін.

Про його книговидавничий подвиг написав у своїх згадках Є. Чикаленко: «Без грошей, зайнятий службою, він сам з жінкою написав і видав за короткий час більше, мабуть, книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 р. Якої треба було енергії, праці, впертості, щоб при тодішніх цензурних умовах видати таку силу книжок…». Так Б.Грінченко виконував ще одну свою повинність.

У Чернігові Б. Грінченко каталогізував колекцію української старовини В.Тарновського, не дав загинути Шевченковим експонатам – рукописам, картинам, особистим речам. Нині частина врятованого ним культурного спадку знаходиться в Київському Національному музеї Шевченка. Та й кошти на спорудження пам’ятника Т.Шевченка збирала очолювана Б. Грінченком «Просвіта».

З 1902 року Б. Грінченко оселяється в Києві. Його запросила редакція «Киевской старины» для роботи над «Словником української мови». Словник започаткував ще П. Куліш і Т. Шевченко. Понад 30 років українські вчені збирали лексичний матеріал до нього. Б. Грінченка обмежили часом: словник мали подати на конкурс Російської Академії наук. За два роки (1902-1904) каторжної праці Б. Грінченко разом зі своєю вірною помічницею, дружиною Марією Загірньою, упорядкував Словник, що містить 68 тисяч слів, і подав на конкурс, де й здобув премію. До 48 тисяч слів, зібраних попередниками, він додав ще майже 20 тис., зібраних ним. З синівською сумлінністю, з дивовижною на той час повнотою він увів у цю працю, за словами Олеся Гончара, все, що «вродило квітчасте поле живої української мови. Тільки любов здатна була звершити цей подвиг – звершити працю неосяжну, завдяки якій […] у фантастичній лексичній щедрості, в багатющому духовному спектрі постало саме життя народу, постало в усьому розмаїтті, в усій достовірності дум і почуттів».

Справді, цією працею Б. Грінченко зостався навічно в пам’яті свого народу.

Не менш важливою і вражаючою була праця Грінченка фольклориста-етнографа. Тритомне видання «Этнографических материалов, собранных в Черниговской и соседней с ней губерниях», видані ним у Чернігові, книга «Из уст народа», яку сам письменник вважав четвертим томом цього видання – одна із найкращих фольклорних праць в Україні. Б. Грінченко пишався тим, що її цитували вчені в європі та Росії.

Письменник мріяв про літературну працю, якій би не перешкоджала служба. Його можна вважати першим професійним письменником. Залишившись без посади (1900-1902 рр.), він спробував заробляти на хліб письменницькою працею. Але змушений був визнати, що «на поезію завсігди… мав тільки короткі хвилини, вільні від праці – часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської». Своїм письменницьким талантом Б.Грінченко охопив різні літературні жанри: писав поезію і прозу (оповідання і повісті), драматичні твори, публіцистику, переклади. М. Коцюбинський захоплювався його перекладом «Вільгельма Телля» Ф. Шиллера, сучасники ж вважали, що такими перекладами всього Шиллера Б. Грінченко заслужив би собі золотий пам’ятник (К. Білиловський).

Не менше сучасники захоплювалися і феноменом подружнього життя Б.Грінченка. 20-річним юнаком Борис зустрівся з учителькою Марією Гладиліною. 1884 року вони побралися: їх об’єднувало велике кохання і самовіддана праця задля України. Марія Загірня стала його, за словами Бориса, «вірним товаришем у всіх ... заходах і в багатьох важких і важних працях». У листах все життя він зізнавався їй у коханні. Через багато років подружнього життя писав такі листи, які пишуть, коли ще тільки хочуть завоювати серце коханої. Перед одруженням поет написав своїй коханій Марії: «У мене тепер є тільки два кохання: Україна і ти». Вони виплекали доньку Настю – дитячу письменницю і перекладача. Феномен «унікальної української родини» Грінченків і донині викликає подив.

Борис Грінченко, вимогливий до себе у праці, був не менш вимогливим до інших. Диктатором і Генералом називали його друзі. Підтримку і розуміння митець знаходив у родині. Хтозна, чи й встиг би він стільки зробити, якби не Марія? Не зміг він пережити й ранньої смерті доньки. Вона навчалася у Львівському університеті. За революційну діяльність була вкинута у Лук’янівську в’язницю, де й захворіла туберкульозом. 1 жовтня 1908 року 23-річна Настя померла. Через кілька місяців – і її крихітний син, єдиний внук Бориса. Це потрясіння викликало в нього спалах пригаслого туберкульозу. Лікування в Будаївці не допомогло. Восени 1909 року Борис із дружиною виїздить на лікування в Італію.

Українці ще сподівалися на його одужання. У день народження письменник отримав привітання від молоді із Станіславова, із Харкова, де відбулися літературні вечори на його честь.

«Українська хата» вмістила статтю М. Сріблянського, у якій наголошувала на заслугах Б. Грінченка та його самовідданій праці: «Тяжка виснажлива праця вела його в житті. Що тримало його в надлюдському виснаженні? Віра і мрія. Мрія про щастя України, віра в його прихід. Все життя – у праці. Праця – єдиний кумир. Праця задля інших. Підручники друкованими літерами – для дітей, видання книг – для освіти народу, етнографія, фольклор – для науки, каталог – для музею, статистика – для земства, поезія – для розвитку чуття, проза – для совісті, драми – для розвитку театру. А все це – загалом для України. Для себе – поезія праці. Праця – кумир, праця – поезія, праця – щастя»( «Українська хата», №9, 1909).

Етичність своїх повинностей Б.Грінченко проголосив словами: «Сором силу в душі своїй мати і на працю її не віддати». Праці для України.

6 травня 1910 року письменник помер в італійському містечку Оспедалетті.

Справді, він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з сього важкого й відповідального місця. І не через те не сходив, що його, як у відомій легенді, забули змінити, – ні, він сам не хотів сходити, сам не хотів кидати важкої роботи, поки потрібні були його руки, його розум і серце для рідного краю (С. Єфремов).

Помітили помилку в тексті? Виділіть це слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Ви тут: Головна Структура Інші підрозділи НДЛ грінченкознавства Діяльність Наукові заходи НДЛ Любов і повинності Бориса Грінченка